Закінчилося літо так само непомітно, як і почалося. Все навколо змінилося. Повітря стало прозорим, легенею, якщо придивитися, то можна побачити срібні павутинки. Сонечко ще тепле, ласкаве, зігріває нас останнім теплом. Гріє воно вже не так сильно, як влітку. А он там, далеко, золотяться березові гаї, яскраво-червона варто горобина. Листя на деревах вже міняють колір і потихеньку починають опадати. Ось так починається рання осінь.
Але осінь не так проста, як нам здається, вона мінлива, швидка і непередбачувана. Ну за що я її так люблю? Чому саме ця пора року так мною незабутньо? Ось закрийте очі. Нехай у ваших думках намалюється осінь... Вийшло? Якою ви її бачите?
От як бачу її я. Це особливий час року. Перша його частина це прекрасна, тепла погода – бабине літо. Знову можна милуватися великою кількістю фарб. Задумливо розглядати свинцеве небо і ловити особою дощ. Можна сидіти в парку на лавочці, віддаючись прохолодного вітерцю. Осінь - прекрасна. Вона зводить з розуму вихором різнокольорових листя, які танцюють разом з розгорнутими волоссям. Мене завжди вражає небо. Воно відбивається в річці, таке чисте, ще блакитне. Іноді пропливають по ньому красиві білі хмари. Воно мінливе, бліде, заспокоює очей.Небо ніби обіймає тебе своїм теплом.
Ще мені дуже подобається, як дерева одягають свій наряд. Для своєї роботи взяла осінь найяскравіші фарби і взялася за свою картину. Берези і тополі покрила вона лимонної жовтизною. А листи осинок та клена разрумянила, ніби стиглі яблука. Всі дерева і навіть кущі прикрасила осінь по-своєму, по-осінньому: кого в жовтий наряд, кого в яскраво – червоний. Одні тільки сосни та ялини не знала вона, як прикрасити. Адже У них на гілках не листя, а голки, а їх важко розмалювати. Нехай, як були влітку зелені, так і залишаються. Це просто чудова картина осені!
Але прийшов час і небо закрили сірі хмари, піднявся вітер. Хлинув дощ. Холодний, частий, проливний. Небо наче б розкрило свої бездонні ворота. Жовті листя мокрим килимом вкрили землю. Але я люблю дощ. Його холодні краплі зриваючись з тужливого неба холодними стрічками спадають на землю. Холодно. Дощі. Багато дощів, найкращих у світі співрозмовників і приятелів. Туман. У голові й на вулиці. І температура повітря що треба. Поспішає, поспішає осінь, все нові і нові фарби знаходить вона для своєї картини. Сірими хмарами покриває небо. Змиває холодним дощем строкатий убір листя.
І раптом різко змінює осінь свої фарби. Рослини сірі, пожухлі. Спорожніли поля і луки. Ще ширшим, просторішим стало. І потягнулися над ними в осінньому небі косяки перелітних птахів: журавлів, гусей, качок... Відлітають птахи у вирій. Чудова вийшла картина. Тільки здається, ніби в ній щось не закінчено, ніби чекають чогось принишклі омиті осіннім дощем поля і ліси. Чекають, не дочекаються голі гілки кущів і дерев, коли прийде новий художник і одягне їх у пухнастий білий убір. Мені здається, що це найкрасивіша пора року!
І ось я стою біля порога, а в обличчя мені летять сніжинки. Білі, пухнасті. Засипали вони килим із золотого листя. Осінь! Де ж ти, золота, гарна?! Я буду чекати на твою появу знову і знову...
|
