Твір на тему: співчуття
Учнівські роботи з розвитку писемного мовлення заслуговують уваги дорослих, адже багато дітей висловлюють у них свої найпотаємніші думки і діляться самим головним. Одну з таких робіт – есе на тему: співчуття, — пропонуємо вашій увазі. Написане учнем 10 класу.
Часто я думаю про те, що таке співчуття. Одне це і те ж, що і жалість, і яким би був наш світ, якщо б більшість людей виявляли співчуття один до одного? Напевно, про це не замислюються багато, бо навколо дуже багато жорстокості та черствості. Чому ж так відбувається, і як зробити людей краще? Давайте поміркуємо...
Якщо проаналізувати слово «співчуття», то виходить, що воно походить від слова «страждати». Тобто, виходить – це комусь, це розділити його страждання, взяти на себе частину або, як мінімум, відчути його.
Коли людина страждає (ти сам або хтось інший), логічно буде зробити щось таке, що полегшить біль і допоможе повернути радість. Отже, співчувати – це допомагати. І цього, мені здається, більшість людей в нашому світі не розуміють. Вони плутають співчуття з жалістю.
Часто можна почути від знайомих: «Ой, як мені шкода цю бабусю з простягнутою рукою». Або: «Шкода вмираючого дитини і його батьків». Вони так говорять, але нічого не роблять, щоб допомогти старенькій-жебрачці або малюкові. Просто жаліють, ще й хвалять себе за такі почуття. Це ж так благородно – пошкодувати нещасного... Але хіба нещасному стане легше від жалю? Ні! Йому потрібна допомога, а не просто чиїсь слова. Йому потрібно співчуття, а не жалість. Не варто плутати ці дві абсолютно різні речі.
У Біблії написано: «Стався до ближнього так, як ти хотів би, щоб ставилися до тебе». І от, уявіть, що ви зламали ногу і лежите посеред вулиці. А люди підходять, дивляться на вас, з їх очей ллються сльози, їм шкода... А потім вони йдуть і розповідають іншим про хлопця з поламаною ногою, лежить прямо на землі. Але вам-то яка користь від такої поведінки? Користі немає, а є ще і шкоду! Тому що нікому не хочеться виглядати жалюгідним в очах інших. Як на мене, це принизливо.
Навколо нас живуть інваліди, сироти, жебраки, бомжі... В суспільстві прийнято їх жаліти. Я вважаю, це в корені неправильно. Не потрібно жаліти! Потрібно проявити співчуття: відчути, як їм погано, і постаратися полегшити біль, вирішити проблеми. Адже саме так ми вчинили самі з собою, якщо б нам було погано! І саме такого ставлення від інших хочемо до себе. Побачив інваліда на зупинці – допоможи йому залізти в автобус; дізнався, що потрібні гроші на лікування дитини – дай грошей. І так далі, і тому подібне. Ось це буде вчинок!
Іноді, правда, людина і сам себе жаліє. І в цьому немає абсолютно нічого хорошого. Адже далі сліз і голосінь у нього не йде. Проблеми не вирішуються, і страждання нікуди не дінеться. Жалість руйнує людину, робить його слабким і нездатним боротися з труднощами. Він перетворюється на безвольну масу, готову кожну хвилину розплакатися. А ось співчуття до самого себе, співчуття, як на мене, допомогли б.
Висновки з моїх роздумів такі: співчуття і жалість це зовсім не одне і те ж. Але люди часто плутають їх, і з цього живуть погано. Вони не готові допомогти ні собі, ні іншим, бо для цього потрібно попрацювати. Співчуття – це праця. А жаліти легко. Просто сплакнув – і всі справи. Вибираючи легкий шлях, людство заводить себе в глухий кут. І вийти з нього вона зможе, тільки озирнувшись, побачивши свої помилки і виправляючи їх. Давайте співчувати один одному і собі, поки не пізно, поки ще у нас є сили і час. І годі жаліти! «Москва сльозам не вірить» — не даремно ж так кажуть...
|
