Акмеїзм (від грец. akme — найвищий ступінь чого-л., розквіт, вершина) — одна з модерністських течій, що виникли в російській поезії 1910-е роки і генетично пов'язане із символізмом. Акмеїстів проголосили самоцінність окремої речі і кожного життєвого явища, а призначення мистецтва бачили в облагороджуванні людської природи.
У жовтні 1911 року було засновано нове літературне об'єднання — «Цех поетів» (так по-середньовічному назвали своє об'єднання акмеїстів), куди увійшли М. Гумільов, С. Городецький, А. Ахматова, О. Мандельштам, М. Зенкевіч та ін. Периферію течії склали Р. Адамович, М. Лозинський, Р. Іванов та ін, які не були послідовними акмеистами. Сама назва гуртка вказує на ставлення його членів до поезії як до суто професійній сфері діяльності.Поети цієї течії прагнули ясності і точності поетичного слова («лірика бездоганних слів»), до художнього перетворення недосконалих життєвих явищ. Тяжіння до зображення предметного світу, земної краси, ідеалізація почуттів первозданного людини (Адама) стало однією з сторін виник поетичного напряму (тому протягом мало й іншу назву — адамизм).
На противагу символізму акмеїстів проголосили виразність, визначеність образів, долаючи символістські натяки і півтони. Акмеїстів видавали власний літературний журнал «Гиперборей» (під редакцією М. Л. Лозінського вийшло 10 номерів), альманахи «Цеху поетів». До початку першої світової війни межі єдиної поетичної школи стали тісні для акмеистов, і незабаром літературне протягом перестало існувати.
|
