Відомо, що А. М. Гіркий у своїх ранніх творах захоплювався метафоричним стилем. Згодом він сам не схвалював пишну образність у інших авторів, згадуючи, як колись написав «море сміялося». З роками ця фраза йому здавалася невдалою...
І все ж, вдивляючись у морську далечінь, милуючись красою безбережної, часом так хочеться повторити горьковские слова...
Море сміялося. Під подувом гарячого вітру воно здригалося і, покриваючись дрібної брижами, сліпуче яскраво отражавшей сонце усміхалося блакитним наметом неба тисячами срібних посмішок.
Навколо тиша. Ніде ні душі. Дивно добре! Залишитися б тут назавжди... Нехай шукають, звати... А ти лежиш на пісочку, і нічого тобі не треба; все хвилювання, сумніви, тривоги відійшли геть.
В глибокому просторі, між морем і небом, носиться веселий плескіт хвиль, взбегающих одна на іншу, на пологий берег піщаної коси. Цей звук і блиск сонця, тисячократно відбитого брижами моря, гармонійно зливається в безперервний рух, повне живої радості буття.
Вузька довга коса точно величезна башта, що впала з берега в море. Вона вдаряється гострим шпилем в безмежну пустелю грає сонцем води і втрачає свою основу в дали, неясною і туманною.
Піщана смуга серед моря... Важко уявити, що на ній живуть, працюють. Зараз не видно нікого, тільки спекотної імлою приховує землю.
Вдивляюся в далечінь. Знайти б ознаки життя! Ах, так! В пісок коси, всіяною риб'ячою лускою, встромлені дерев'яні кілки, на них розвішані неводи, кидають від себе павутину тіней. А ось і багри, весла, кошики та бочки; вони безладно валяються на косі. Серед них підноситься курінь, зібраний з лозин верби, лубків і рогож.
Перед входом до нього на сучкуватим палиці стирчать підошвами в небо валяні чоботи господаря. Але самого його немає вдома, тільки в'ялена на сонці риба нагадує, що тут недавно були люди.
|
