Я учениця восьмого класу, але вже все знаю про Велику Вітчизняну Війну, дуже багато читала сама, розповідали в школі. Щороку на день перемоги я ходжу на покладання, вітаю ветеранів. Адже якщо б не вони, то нічого не було у нас зараз. Дуже багато про цю трагедію я чула від прадіда Валентина і прабабусі Люби. Вони все це пережили і пройшли. Дідусь був ще зовсім молодий коли почалася війна, його забрали в армію і він пройшов весь цей шлях від початку і до кінця. Багато розповідав, як було страшно, скільки загинуло у нього на очах. Цілодобово йшли і не знали що з ними буде.Мій дідусь герой, він дійшов до самої Німеччини. Тепер він гордість, і кожен рік на день перемоги він одягає всі свої медалі і з гордістю йде на мітинг.
Від бабусі я теж дуже багато чула, вона молодша від дідуся на 10 років. Коли почалася війна, їй було лише п'ятнадцять років. У сім'ї їх було п'ятеро, коли тата забрали на війну вони залишилися зовсім одні, жити було дуже важко і страшно, їсти нічого, але у них був один великий плюс, на їхній вулиці була одна коза, і ділилися молоком як могли. Був випадок коли бабуся помивши посуд пішла виливати воду на вулицю, а на вулиці було вже темно і вона не бачила не чого, і вилила всю цю брудну воду на німця.Злякавшись вона забігла в будинок і сховалася під ліжко, злий німець зайшов і хотів застрелити бабусю, але всі почали просити його, кричати і він пішов. Це диво, що тоді бабуся залишилася жива. Тато їх так і не дожив до кінця війни, не дійшов до Німеччини - його вбили. Це було дуже страшно, коли мені бабуся розповідає у мене відразу сльози на очах, хоч і чую це все кожен рік. Я ними захоплююся, і дуже люблю. Вдячна всім ветеранам хто подарував нам життя, адже якщо б не вони, не я ходила в школу, і не було б все, що зараз маю.
|
